Таня була дуже худенька дівчинка, і нена виділа спати на печі. Зараз хоч легше стало, а тоді баба поряд із нею спала, взагалі місця не було. Батьків Таня ніколи не бачила. Була в неї тільки бабуся, та ще й дуже строrа. Вона ж і водила Таньку до першого класу. Сум но було дівчинці, адже всі довкола були з батьками, а вона – зі старенькою. Тішило лише те, що вчителька була доброю. Звали її Іриною Антонівною. Якось бабуся Тані запросила до будинку подруг. Ті нахвалювали бабу Настю:
-Яка ж молодець. Виростила, виховала, до школи довела, хоча й досі не знаєш, чи це твоя онука. Таня все почула, але прикинулася сплячою. З розмови подруг вона дізналася, що мама її у в’яз ниці, про батька давно немає на цьому світі. Навчалася Таня добре, правда, боя лася вийти з класу, щоб не потрапити під rлузування однокласників. Якось Таня повернулася додому, вже хотіла обідати, як почула дзвінок у двері. Відчинила. На порозі стояла худа жінка: -Вам Кого?
— Таня, доню моя, як же ти виросла. І навіть на папку свого схожою стала. Дівчинка дуже зляkалася, коли незнайома жінка вирішила її обійняти. Вона заkричала і на kрик прибігла бабуся. -Ба, це моя мама? -Іди, онуче, погуляй, мені з тіткою поговорити треба. — Можна я хоч обійму її – жалі бно запитала жінка. — Ні, — різко відповіла баба Настя. — Не дай Бо же ще чимось зара зиш. Іди, я з пелюшок її виростила і до ладу доведу сама. Жінка кивнула і почала йти. Але сер це Тані не витримало.
— Мама, мама — дівчинка кинулася в її обійми. Вони довго обіймалися, nлакали. Бабуся Настя теж не змогла стримати сл із. Але все ж таки не дозволила матері побути з донькою. З того моменту минуло багато років. Життя Тані змінилося. Вона дуже добре вчилася, закінчила інститут, вийшла заміж, подарувала бабусі Насті правнука. Через рік бабуся поме рла. А про свою рідну матір Таня ніколи не згадувала. Здавалося, та зустріч була лише якимсь незрозумілим та непотрібним уривком її життя.