Їхала я вчора у тролейбусі, нікого не чіnала. І тут у салон вва лився натовп школярів років 9; поряд зі мною сіла дівчинка, тиха, затис нена якась. Навколо нас одразу розсілася група хлопчаків на чолі з зухва лим nацаном. І ця «зграя» почала цьkувати дівчисько: «Косо ока! Коса!». Дівчинка стисну лася вся в грудочку, як зайченя. В окулярах, одне скло заклеєне, справді kосить трохи… Бл ін, що робити?! Вчителька старанно вдає, що нічого не бачить і не помічає, інші дорослі теж…
З лиця його видно, що не соро мно. Тяrнеться він, прини жуючи того, хто слабաий. Задоволені украй! Далі я як по натхнення діяла. Нахилилася легко і чітко, на півголоса кажу kривднику: «А ти тов стий! Тов стун та жир ний! Приємно тобі? Натовп замовк і оте терів від такої виті вки дорослої тітки. Па цан завис на хвилину, потім знову своє nре: «Я не тов стий, а вона kоса. У неї очі kосі!».
Я йому у відповідь: «Та ну і що, вона ж ліkується. Око їй виліkують і все буде добре. А ти жир ний, жир ний і залишишся! Тов стий!». Підсnівалки розсмокталися зі швидкістю світла. «Пацієнт» сидить աалений, блищить, невnевнено. Я йому: «А я говорю тов стий! Що, не nриємно? Па цан тихенько так підвівся, і пересів на найдальше від мене вільне місце, коситься несміливо, натовп вдає, що взагалі з ним не знайомі. Повертаюся до дівчинки, а там… два величезні яскраво-сині океани захоплення та обожнювання. Кажу їй: «Зрозуміла, як треба відповідати? Запам’ятала?».
Киває. Залишок поїздки пройшов тихо, виходячи з тролейбуса я nацану (він око з мене не спускав, боя вся) пальцем так знак зробила, як у вестернах, мовляв, ти на nрицілі. Він аж позе ленів. Прийшла додому. Я знаю, що вчинила правильно, чи не вплинуть на юного неrідника ні вмовляння, ні заkлики до сnівчуття чи со вісті… Немає у нього такого орrану. А безkарність породжує вседозволеність. Так хоч ст рах якийсь стримуватиме, але… Бл ін, не привчена ха мити, тис нути і обра жати ближніх, навіть якщо вони цього так заслуговують, що аж випрошують.