– Мамо, ти чавкаєш занадто голосно! Не сідай більше з нами за стіл, їж у своїй кімнаті, – сказала мені дочка. На очі мимоволі виступили сльози. Я і так намагалася не відтворювати зайвих звуків. Але що робити, якщо протез у мене старий? Я не доїла суп і пішла в свою маленьку будку. П’ять років тому продали мій будинок в селі, дочка мене вмовила, і жити я стала з сім’єю Наташі.
Чоловіка мого не стало давно. – Мам, продамо твій будинок, у мене тобі буде краще, завжди будеш під наглядом, онуки теж будуть поруч, – говорила Наташа. Але вже через три місяці я стала впливати на її нерви. Її дратує як я їм, як ходжу, як довго миюся. Онуки весь день зайняті своїми справами, але я їх не засуджую, просто вік у них такий. Стіни маленької кімнатки не вселяли ніякої радості.
Обдерті шпалери. На очі виступили сльози, коли згадала свій затишний будинок, час, коли чоловік був живий, а Наташа була маленькою. Ми були щасливою сім’єю. Так і не змогла я прижитися в цій міській квартирі. Жити так більше не можна. Зі сльозами на очах я стала збирати речі. Не можу тут більше жити. Пенсія у мене маленька, але краще жити в бідноті, але не в образі. Зніму краще будинок маленький, ніж терпіти кожен день докори і глузування.