Коли згадую своє дитинство, на серці стає так тяжко. Я завжди відчувала себе зайвою у рідному домі. Все через те, що я не рідна дитина мого батька. Історія моєї появи на світ стала сімейною драмою, яку я дізналася далеко не одразу. Колись моя мама вирушила з подругами до санаторію. Що там сталося, я не знаю, але додому вона повернулася вагітною. І в цьому довелося зізнатися чоловікові. Відмовлятися не мало сенсу – я зовсім на нього не схожа, скоріше, на біологічного батька. Сумніви виникли б у будь-якому разі. Але тоді чоловік вибачив маму. Сказав, що роститиме мене як рідну. Хоча, щиро кажучи, я цього ніколи не відчувала. Пізніше стало зрозуміло, що батько просто не міг мати дітей.
Мабуть, тому мама вчинила так, як вчинила. З роками я почала розуміти, що навколо мене завжди лунав якийсь дивний шепіт. Я не знала, чому мене всі щось обговорюють за моєю спиною і вважала це несправедливим. Все стало зрозумілим, коли одного разу подруга сказала мені: – Ти знаєш, що всі кажуть, ніби мама тебе привезла з санаторію? Це всі знають! Ці слова немов перевернули мій світ. Тоді я зрозуміла, чому батько такий холодний до мене. Часом мені здавалося, що він мене ненавидить. Ми могли сидіти за одним столом на кухні, а я бачила, як дратую його однією своєю присутністю. Я намагалася уникати батька, а після дев’ятого класу вирішила поїхати вчитися до коледжу.
Це рішення багато чого змінило. Батьки ніколи не балували мене. Я доношувала одяг двоюрідних сестер, не мала гарних іграшок, як інші діти. Але після переїзду до коледжу стало ще гірше. Мама сказала мені: – Батько сказав, що ти маєш сама заробляти гроші. – Але як я тоді вчитимуся? – Подивися, як за кордоном: студенти вдень навчаються, а ввечері працюють. Звичайно, я тобі дам трохи грошей. Мама відправляла мені 100 гривень на тиждень. На ті часи цієї суми вистачало хіба що на дорогу і найдешевші продукти. Мені прийшлося шукати підробітки. Я влаштувалася офіціанткою у диско-бар. Це було дуже важко, на навчання сил не вистачало, я ходила постійно сонна. Насилу закінчивши коледж, я знайшла роботу, яка дозволяла жити трохи стабільніше.
– Поїхали зі мною до Чехії? Одна я боюсь, а вдвох легше. Я погодилась. Батькам нічого не сказала, тільки потім написала мамі, що в мене все гаразд. За п’ять років роботи на заводі в Чехії я накопичила чималу суму. Купила квартиру в Україні, але одразу здала її в оренду. У Чехії я зустріла Івана, ми почали зустрічатися, і невдовзі вирішили одружитися. Ми думали залишитися в Чехії, але життя там дуже дороге. Ми дійшли висновку, що доведеться продати квартиру в Україні, щоб мати більше коштів. І тут несподівано зателефонувала мама. – Батько дуже хворий, потрібні гроші на лікування.
– Скільки? – Близько 100 тисяч гривень. Для тебе це дрібниця! – Але у нас зараз кожна копійка на рахунку. І 100 тисяч – це велика сума! – Ти що, кинеш батька в біді? – А він мені дуже допоміг у житті? Я у 16 років працювала, щоб на хліб заробити! – Він допоміг тим, що не вигнав нас з тобою! Ця розмова залишила в мені гіркий осад. Чому я маю віддавати гроші, які заробляла потом і кров’ю, на лікування людини, яка ніколи не любила мене? Я не знаю, як бути. Якщо я відмовлю, мати образиться остаточно. Якщо допоможу – знову зраджу саму себе. Як вчинити? Що ви порадите?